Самбір_Погляд у давнину.pdf

Тарас Федак

Самбір

Погляд у давнину

Самбір – одне з найбільших міст передгір’я Кар-

пат, розташоване на правому (північному) березі ріки

Дністер, притоки якої – Млинівка і Дубрівка, пропли-

вають через територію сучасного міста, омиваючи з

південного та північного боків його центральну серед-

ньовічну частину.

Протягом багатьох століть Самбір був одним з

найваливіших міст Галичини, що поступався своїм

значенням хіба що Львову і Перемишлю. Ве в XIV ст.

місто було валивим торгово-ремісничим та адміністра-

тивним центром і ця роль його виникла, звичайно, не на

пороньому місці, а була підготована складним і мало

ще вивченим початковим етапом розвитку у складі Га-

лицько-Волинського князівства і давніх, відомих лише

з археологічних дослідень, часів. Археологічні знахід-

ки епохи пізньої бронзи, ранньоскіфського часу та епо-

хи занепаду Римської імперії свідчать, що на території

Самбора люди ивуть ве протягом принаймні трьох

тисяч років.

Історія зберегла назву давньоруського городища

Погонич, з якого починається історія сучасного Самбо-

ра. Вдалося знайти і точне місце, де він стояв. Городище,

площа якого становила всього близько трьох гектарів,

розташовувалось на перехресті валивих шляхів загаль-

ноєвропейського значення. Шлях з Центральної Європи

та Перемишля (вул. Перемишльська) зустрічався тут з

дорогою, що йшла в Закарпаття через Уоцький пере-

вал (вул. Шевченка). На короткому відрізку ці шляхи

зливались докупи (частину цього відрізку фіксує вул.

Б. Хмельницького у ниній її половині), щоб в районі

початку вул. Ів. Франка знову розбігтись на Городок,

Львів, а звідти – на Волинь (вул. С. Бандери) і на Галич

(вул. Ів. Франка).

Місце розташування і приблизні меі Погонича

встановити невако, хоча з його укріплень вціліло

лише західне прясло земляних валів, які знаходяться

на меі ділянок школи-інтернату, що на вул. Шевчен-

ка, та дитячої худоньої школи на вул. Л. Курбаса.

З півдня городище закінчувалося стрімким берегом,

з півночі і сходу його обмеувала дорога (тепер вулиці

Шевченка та Валова). Якщо не брати до уваги прив’язку

городища до перехрестя шляхів, то його розташування

на місцевості вако визнати найбільш вдалим. Щоб

забезпечити оборону городища, треба було споруду-

вати вали і рови а з трьох боків. Природний захист

мала лише південна сторона городища.

Поза тим, Погонич, мабуть, мало чим відрізнявся

від інших давньоруських городищ, яких було сотні.

Неприступність їх забезпечували глибокі рови і стрім-

кі вали, поверх яких стояли зрубні стіни – городні з

бойовими галереями-заборолами, на яких було досить

місця, щоб мали де складати знаряддя оборони та віль-

но рухались захисники під час вороого нападу. Під

бойовими галереями часто розташовувались досить

просторі кліті – итла друинників. Ззовні дерев’яні

стіни-городні обмазували товстим шаром глини і білили

вапном, що збільшувало їх відпірність до вогню.

Вако поки що встановити, з якого боку міг бути

в’їзд на городище. Часто веа з брамою стояла не на-

проти шляху, а зовсім в іншому місці, щоб захисники

могли обстрілювати зі стін ворога, який пробивався до

воріт. Детальніше скласти уяву про оборонні споруди

Погонича мона буде після проведення археологічних

дослідень.

Центральною спорудою коного давньоруського

городища був храм – на той час головний осередок гро-

мадського иття общини. Таким храмом на Погоничі

була дерев’яна церква Св. Пилипа, яка простояла до

кін. XVIII ст., коли була знищена поеею. Тоді у

XVIII ст. при церкві діяли школа і шпиталь. І. Шаране-

вич вказував, що на Перемиському передмісті існувала

ще друга дерев’яна церква Св. Теодора, але чи стояла

вона на території городища Погонича, невідомо.

Загально прийнятою датою виникнення Самбора

на його теперішньому місці вваається 1241 рік – рік

ординського нашестя і ахливого спустошення нашо-

го краю. Тоді, ймовірно, поселення біля князівського

замку було зруйноване ординцями, а городище Пого-

нич уникнуло цієї долі, після чого центр ваги міського

иття перенісся до Погонича. Але, безперечно, Погонич

існував і до 1241 р., як складова частина величезного те-

риторіального утворення, головним пунктом якого був

князівський замок у Спасі біля Старого Самбора.

Давайте не будемо обмеувати уяву рамками

сучасного адміністративно-територіального поділу і

поглянемо на карту карпатського передгір’я, якою вона

уявляється на часи середньовіччя. Як тільки з’являються

у наших краях перші люди, то виникають і дороги. Дав-

нішими від доріг були хіба лише гори та річки.

Шляхи через гори на Закарпатські долини були

проторені ще в часи неоліту і з того часу ніколи не змі-

нювали маршруту. Гинули поселення, прокочувалися

хвилі переселення народів, одні племена замінялись

іншими, а шляхи незмінно проходили тими доли-

нами, піднімались на ті перевали, байдуі до того,

чи їдуть ними мирні валки купецьких возів, чи мчать

кровоерні завойовники.

Тому одним з перших завдань будь-якого дерав-

ного утворення часів середньовіччя, в тому числі і Дав-

ньої Русі, була охорона шляхів. На шляхах будувались

численні городища, замки, стороові веі.

Купецькі валки, маючи охоронні грамоти від князя,

могли розраховувати на озброєний супровід з друин-

ників, зупинятись на ніч в захищених та укріплених

місцях. Але дорога йшла далі – на чуину, а тут ве

всяке могло трапитись. Тому купцями ставали лише

люди відвані і відчайдушні, та й ті не завди повер-

тались додому.

Ризиковане купецьке ремесло користувалось по-

вагою у середньовіччі. Купців тоді називали “гостями”,

а шляхи – “гостинцями”. На валивих перехрестях

шляхів виникали торговиці, які згодом перетворюва-

лись на міста – центри торгівлі та ремесла.

На території сучасних Самбірського і Старосам-

бірського районів перехрещувались а три валиві

шляхи. До Уоцького перевалу провадили гостинці

з Підляшшя через Ярослав та Перемишль, а другий –

з Волині через Львів. Вони зливались у районі сучасного

Кадастрова карта Самбора 1853 р. ЦДІАУ у Львові, ф. 186, оп. 10, спр. 1235.

Старого Самбора. Безпосередньо на перехресті стояло

городище Смільниця. За шість кілометрів звідси, ве

у горах – Спаський монастир та замок. Цей замок у

XIII ст. став другою резиденцією князя Льва Данило-

вича, а монастир – місцем його останнього спочинку.

За кільканадцять кілометрів північніше смільниць-

кої розвилки пролягав шлях, що підкарпатською доли-

ною огинав гори і тягнувся з Молдавії через Галич та

доходив а до Сілезії, а мое й до Дрездена. Він пере-

тинав згадані ве два шляхи у місці сучасних Самбора

і Хирова. У Хирові зручно було звернути з цього шляху

на Перемишль, а у Самборі-Погоничі треба було добре

випитати дорогу, щоб не прогавити повороту, та не заї-

хати замість до Сянока, на Уоцький перевал.

Оцей трикутник, означений пунктами Старий

Самбір – Самбір – Хирів, і був ядром Самбірської во-

лості, яка у XIII ст. стала самостійною територіальною

одиницею у складі Галицько-Волинської дерави. Тут

діяла навіть окрема Самбірська єпископія з центром

у Спаському монастирі. (Нагадаємо, що у меах во-

лодінь Льва Даниловича існували ще єпископії Гали-

цька, Перемиська і Холмська).

Що спричинило до такого піднесення передгірсь-

кої Самбірської волості, чим вона заслуила підвище-

ну увагу до себе князя Льва Даниловича, коли решта

краю і найголовніші міста Галичини були сплюндровані

ординською поеею? Відомо, що в цей час у Підгір’ї

активно розвивались соляні промисли. Прикарпатсь-

ка сіль високо цінувалась у Європі і експортувалась не

тільки у сусідні країни, а навіть у Данію і Голландію.

Сіль давала надійний капітал для відродення ослаб-

леного і розграбованого князівства. З принагідних

звісток Галицько-Волинського літопису довідуємось,

що монополія на торгівлю сіллю була в руках князівсь-

кої адміністрації, а прибутки від неї призначались на

утримання війська.

День і ніч у Дрогобичі, Старій Солі, Нагуєвичах,

Сприні та багатьох інших солеварнях рипіли коло-

вороти над дерелами-“вікнами” соляної ропи, па-

лились вогні під казанами-“панвами”, де булькотіла і

випарювалась ропа. І вако напруувались коні, щоб

зрушити з місця ваелезні фіри з сіллю і повезти без-

конечними дорогами у світ. І позирали ненаситними

очима сусідські володарі на те біле багатство, та не їм

ще, а ве правнукам їхнім – польським та угорським

королям, литовським князям і татарським ханам тра-

питься нагода почубитись і поторгуватись за Галичину

та заплатити за її сіль не золотом, а кров’ю.

Та поки ще князь Лев порядкує у своїй вотчині –

відбудовує Львів, надаючи йому вигляду столичного

міста, веде дипломатичну гру з ненависними татара-

ми, зміцнює західні кордони. Зміцнює і Самбірщину,

розраховуючи, мабуть, що колись вона стане йому

надійною твердинею, якщо пощастить розпочати рішу-

чу війну проти орди.

У системі поселень та укріплень Самбірської во-

лості мона спостерегти чітку організацію оборони.

З головної твердині – княого замку у Спасі, добре вид-

но розвилку двох валивих шляхів. Поки подороній

подолає шестикілометрову відстань до замку, мона

підготуватись до зустрічі чи то гостя, чи ворога. Якщо

небезпека велика – то і відправити тих, хто не мое

тримати зброї в руках, у захований неподалік в горах

Онуфріївський монастир у Лаврові.

Городище Погонич першим би зустріло ворога,

якби він рухався з боку Львова. А на дорозі від Пого-

нича до Самбірського замку один за одним ідуть села

з “боярськими” назвами Стрілковичі, Ваньовичі, Мо-

розовичі, Трагановичі (тепер Торгановичі), Торчино-

вичі. Тут, мабуть, були укріплені дворища князівських

бояр. Сигнал небезпеки передавався способом, що його

застосовували пізніше на Запоріі – розпалювали

вогонь на спостерених веах.

Такі веі стояли, мабуть, на горі Башта над селом

Бісковичі біля Самбора, на Сторокій горі над Спасом.

У самому Спасі відомо три оборонні об’єкти: замчище,

городище і Спаський монастир. Археологічні розкопки

М. Малевської (Ленінград) та М. Рока (Львів) на мо-

настирі та городищі показали, що їхні укріплення були

кам’яні. А саме кам’яних укріплень татари не вміли

здобувати.

Та до війни з татарами справа так і не дійшла –

в ординської адміністрації були свої методи боротьби

з моливими виступами підкорених ними країн – на-

штовхувати сусіда на сусіда, брата на брата, та ще й нада-

вати збройну допомогу у цих міусобицях і тим, і іншим.

У Льва Даниловича погані стосунки були не тільки

з Польщею і Литвою, а навіть з його братами – князями

волинськими. А татарські намісники пильно стеили,

щоб ніхто з князів не вивищувався надто. У 1287 р. хо-

див хан Телебуга здобувати Львів – та хоч не здобув,

а 12,6 тисячі людей руських винищив.

Мое тому і розвивалась Самбірська волость, що

не доходили сюди ординські карателі, боячись гірських

доріг та народних легенд про Захара Беркута. Мабуть,

зарікся ходити сюди степовий наїзник Телебуга, коли,

повертаючи з походу на Угорщину, заблукав у горах і

блудив там місяць, втративши сто тисяч війська, всіх

коней і, яка ганьба, пішки в подертому одязі з’явився

перед очима людей, яких вваав рабами.

Тому то підгірна дорога в той лихий час була най-

небезпечніша для мандрівників. Вона оминала головні

міста, а в будь-якому місці мона було звернути з неї і

сховатись у горах. Тоді і почав Погонич зі стороового

пункту перетворюватись на центр торгівлі, де, моли-

во, формувались соляні поїзди та или погоничі-чума-

ки. Аде незручно було називати купцями людей, що

йшли поруч з кіньми пішки, та підпирали плечима вози

на підйомах, допомагаючи коням. Дійсно, з Самбора-

Погонича зручно було вирушати в будь-який кінець

світу – всі дороги сюди сходились.

Вернімося тепер до невирішеного досі питання

походення назви міста. Найбільш популярна гіпоте-

за – місто отримало свою назву від непрохідних борів,

що звідусіль його оточували, а в цих борах любили по-

лювати князі, пізніше королі, які назвали місто Сам-

бором. Що , ця дуе романтична гіпотеза, мабуть,

тішила самолюбство тих людей, які творцями історії

вваали самих лише монархів і достойників та понад

все ставили їхню прихильність і ласку. Але хіба браку-

вало борів-пралісів всюди на Прикарпатті, а не тільки

на Самбірщині?

Виведення назви міста від давньослов’янського

імені, яке могло налеати ймовірному якомусь праіс-

торичному водю Самбору, хоч і не мое бути безза-

стерено відкинуте, але і не отримає ніколи будь-яких

додаткових доказів на свою користь. Ще менше шансів

у припущення О. Стриака, який виводить ім’я міс-

та від місцевої назви червоного лозняку – “самбірки”,

тим більше, що ця рослина не зустрічається ні поблизу

Старого, ні нового Самбора.

Подібно, що найбільше рації має припущення

О. Трубачова, який добачив у назві Самбір старослов’янсь-

кі мовні корені “самбар”, що означало злиття, стікання

Вид Самбора з півдня. В центрі – костел бернардинів (колишній єзуїтів) і церква Різдва Пр. Богородиці, праворуч – ратуша і парафіяльний

костел. Акварель Теофіля Чешковського, 1829 р. зі збірки відділу мистецтв НБ ім. В. Стефаника НАН України у Львові.

(звідси “собор”). Якщо співставити цю версію з фак-

том, що біля Самбора справді стікались валиві шляхи,

то вона видасться найбільш ймовірною. Та шляхи сті-

кались не лише під Старим Самбором, а й у Погоничі,

і у Хирові. У пізніших документах зустрічаємо навіть

формулювання “на Самборах”. Мое слово Самбір

означало колись не лише назву окремого міста, а цілу

місцевість. Тому так легко ця назва передавалась від

одного міста до другого, а якийсь час навіть зовсім не

вивалась – було тоді Старе Місто і Нове Місто. Якщо

так, то Самбором могло назватись будь-яке місто, яке

б стало центром Самбірської волості. Історія захотіла,

щоб ним стало колишнє городище Погонич.

Не в такому ще далекому минулому польські іс-

торіографи, намагаючись обґрунтувати законне пра-

во Польщі на володіння землями Східної Галичини,

всіляко замовчували і перекручували давньо-руський

період історії нашого краю. Датою виникнення Самбо-

ра було оголошено 1390 р. – той рік, коли польський

король надав місту право на самоврядування. Давніші

події історії міста вваались незначною прелюдією, яка

не мала скільки-небудь істотного значення у розвитку

королівського міста Самбора.

Та, хоч-не-хоч, у літературі часом з’являлися звістки

про часи давніші. Так, у краєзнавчому нарисі з 1829 р.

згадується цікавий документ, виданий Львом Дани-

ловичем в 1266 р. у Старому Самборі. Князь наділив

Самбір якимись (якими саме не сказано) свободами

і віддав у володіння якомусь Торчиновичу Русину

село Дубровицю. На аль, ніде пізніше цей документ

не згадується, невідомо тако, чи був він автентичний,

а чи пізнішою підробкою, яких напродукували немало

протягом століть. У цьому нарисі з 1829 р. не відомо,

на підставі яких дерел було вказано число ремісничих

поселень – дев’ять, які оточували городище Погонич

у давньоруський час.

Якими б сумнівними не здавалися для скрупуль-

озного історика подібні звістки, їх треба обов’язково

брати до уваги. Аде надання міських прав Самбору

відразу після остаточного приєднання його до Поль-

ського королівства – це свідчення на користь того, що

місто на той час існувало, і то немале.

Городище Погонич, займаючи обмеену площу, не

могло слуити оселею всьому населенню міста, а ви-

конувало лише роль сховища у час військової небезпе-

ки. З дев’яти поселень, що оточували Погонич, маємо

прямі чи непрямі свідчення документів про три: осере-

док ткачів у районі сучасної вул. Коперніка, урочище

Селисько біля Млинівки в районі вул. Ів. Франка та

ділянку біля церкви Різдва Пр. Богородиці, “здавна

замешкану русинами”.

Аналіз планувальної структури міста показав, що

заселеними до 1390 р. могли бути ділянки у районі вул.

бічної С. Бандери та в кінці вул. Перемишльської. Ар-

хеологічні дослідення поблизу костелу підтвердили

і тут наявність оборонни укріплень та замешкання

з княої доби (археолог Василь Оприск).

Оте, загарбники прийшли не в дике, пустельне

місце, як це намагались довести ще у мівоєнний час

шовіністично налаштовані історики, – їм дістався бага-

тий, економічно розвинутий і добре укріплений край,

яким була давньоруська Самбірська волость.

У 1387 р. власником Самбірщини (території мі

Добромилем і Стриєм) став маґнат Спитко Мельштинсь-

кий. Цей маєток йому дістався від короля як подарунок

за військові заслуги під час загарбання давньоруських

земель. У 1390 р. Самбір, колишній Погонич, отримав

маґдебурзьке право.

Plik z chomika:

Inne pliki z tego folderu:

Inne foldery tego chomika: